26 листопада – День пам’яті жертв голодомору

Голодомор 1932-1933 років в Україні - не історична минувшина, а трагічна сторінка історії, яка не має терміну давності і забуття. Вона була і залишається незагоєною раною генетичної пам’яті українського народу. Понад 7 мільйонів українців заморили штучним голодом для досягнення злочинної політичної мети - ослаблення та винищення волелюбного українського селянства - соціальної основи нації.

О 16-й годині 26 листопада – загальнонаціональна хвилина мовчання, під час якої мільйони українців запалять свічки біля Меморіалів Голодомору та на вікнах своїх домівок.

Кількість жертв Голодомору 1932–1933 років, за різними оцінками, коливається від 3 до 7 мільйонів осіб. Деякі дослідники називають й більші цифри. У рішенні Київського апеляційного суду щодо винуватців Голодомору від 2010 року вказано 3,9 мільйона. А все тому, що в Радянському Союзі намагалися будь-що приховати правду про геноцид українського народу. Через три десятиліття режим вдався до нових геноцидних практик проти українського народу.

Офіційно Голодомор 1932-1933 років був визнаний геноцидом українського народу Верховною Радою України 2006 року. Водночас 16 країн світу визнали цей період винищенням української нації. Серед них: Австралія, Грузія, Еквадор, Естонія, Канада, Колумбія, Латвія, Литва, Мексика, Парагвай, Перу, Польща, США, Угорщина, Португалія, а також Ватикан як окрема держава. А ще вісім засудили його як акт винищення людства.

Голодомор 1932-1933 року відбувався на всій території радянської України, а також на Кубані і Поволжі, де проживали українці в той час. Масовий голод був у Казахстані, на Південному Уралі і в Західному Сибіру. Найбільше українців, згідно з демографічними даними, загинули на території сучасних Київської, Харківської, Сумської, Полтавської, Дніпропетровської, Чернігівської, Вінницької, Житомирської, Одеської областей.

На той час землі Волині, Галичини та Західного Поділля входили до складу Польщі, Буковини — до складу Румунії, а Закарпаття — Чехословаччини. Тому голоду тут 1932-1933 року взагалі не було.

1932 року для України встановили нереальний до виконання план заготівлі хліба (356 млн пудів). Йшлося тоді про повну конфіскацію всіх запасів пшениці та іншого зерна. Також конфісковували харчі, майно, одяг. Забирали їх за невиконання наказу як штраф.

Боржників заносили до так званих "чорних дощок". В ті роки це означало смертний вирок. Адже таким населеним пунктам не завозили товари, їхнім жителям забороняли покидати межі селища, а все майно конфісковували.

В серпні 1932 року з'явився так званий "Закон про 5 колосків". Під приводом того, що розкуркулені селяни (ті, у яких забрали всі речі і їжу за штрафи) розкрадають вантажні поїзди, кооперативне та колгоспне майно. За такі порушення закону, який запропонував створити сам Сталін, передбачався розстріл, а за пом'якшувальних обставин могли ув'язнити на 10 років. Права амністії не існувало.

В народі документ одразу прозвали "Законом про 5 колосків", оскільки винним був кожен, хто взяв до рук хоча б кілька колосків пшениці поруч із колгоспним полем. Діяв він до 1947 року, але найбільше його застосовували саме 1932-1933 року.

В 1932–1933 роках керівництво Радянського Союзу, маючи намір знищити частину українців, офіційно заперечувало факт масової смертності в Україні від голоду та відмовилося від благодійної допомоги, що її пропонували країни світу, часто — за сприяння українців-емігрантів. В самому СРСР десятиліттями тривала заборона на пам’ять про жертв Голодомору — жодних публічних розмов, жодного вшанування пам’яті невинно вбитих.

Тільки із відновленням державної незалежності український народ зміг зірвати табу з теми Голодомору. Силу цьому процесу дали люди, які, попри на офіційне замовчування з боку режиму, завжди пам’ятали, що зробили з українською нацією на початку 1930-х. А також завдяки українцям та всім, хто їх підтримував, тим, хто за межами СРСР зберігав пам’ять про Голодомор та передавав її своїм дітям від 1933 року до сьогодні.

Ще у вересні 1933 року всі, хто мав співчуття до українців і засуджував дії радянської влади, вшановував пам’ять жертв Голодомору. Так, 11 вересня 1933 року в Берліні проходив День скорботи за мільйонами померлих від голоду українців та поминальна панахида на заклик-звернення Адміністратора і Апостольського візитатора для українських емігрантів у Німеччині отця Петра Вергуна.

А 13 вересня 1933 року єпископ УГКЦ Канади Василь Ладика виголосив пасторське слово до українців, які проживали в Канаді, із різким засудженням дій радянської влади в Україні.

Відеоісторія: Чому Голодомор став можливим

Західна Україна, яка на час геноциду українців не входила до складу УСРР, не залишалася байдужою до долі своїх братів. Українці цих теренів доклали великих зусиль, щоб підняти на міжнародній арені питання припинення винищення голодом української нації, організовували численні фінансові та продовольчі допомоги. На жаль, вони були безсилими перед радянською пропагандою та озброєними радянськими силовиками, які розташовувались по периметру кордону УСРР, перетворивши Україну на соціальну резервацію. 29 жовтня 1933 року у Львові, в Соборі Св. Юра, відбулася літургія за мільйонами вбитих українців, на якій були присутні представники Громадського комітету порятунку України, створеного Митрополитом Андреєм Шептицьким. Богослужіння провели у всіх церквах Галицької церковної провінції

В Україні ж церемонії вшанування пам’яті жертв Голодомору стали можливими лише з розпадом Радянського Союзу та відновленням державної незалежності України. З кінця 1980-х рр. завдяки діяльності активної громадськості вже у вересні 1990 року в багатьох регіонах України пройшли скорботні заходи та панахиди за вбитими в 1932–1933 роках українцями. 1990-ті роки в Україні ознаменувалися розгортанням дослідницької, пошукової, наукової, освітньої, культурної роботи, спрямованої на відновлення пам’яті про мільйони жертв Голодомору. З проголошенням незалежності у 1991 році до справи з вшанування пам`яті жертв злочину та відновлення історичної правди підключилася і держава. Щоправда, давалася взнаки присутність на багатьох ключових посадах людей, які ще вчора були адептами комунізму. Відтак, фінансової підтримки з державного бюджету жодна справа з теми Голодомору так і не отримала. Однак безперешкодно були реалізовані проекти за рахунок спонсорів, благодійників та народу.

В 1993 році Президент Леонід Кравчук підписав Указ «Про заходи у зв’язку з 60-ми роковинами голодомору в Україні». Тоді ж було урочисто відкрито пам`ятний знак «Жертвам Голодомору 1932–1933 року» на Михайлівській площі у Києві, який довгий час, до появи Меморіалу жертв Голодомору, виконував функції місця вшанування пам’яті жертв геноциду. В 1998 році Указом Президента України Леоніда Кучми було встановлено щорічний національний пам’ятний День пам’яті жертв голодоморів у четверту суботу листопада.

З темою Голодомору 1932-1933 рр. як геноциду української нації можна ознайомитися, переглянувши наступні фільми:

1. «Хлібна гільйотина», 2008 рік. Документальний фільм. Автор сценарію і режисер Ігор Кобрін

2. «Голод – 33», 1991 рік. Повнометражний художній фільм за мотивами повісті Василя Барки «Жовтий князь». Автори сценарію – Сергій Дяченко, Лесь Танюк, режисер – Лесь Янчук

3. «Свіча Джеймса Ернеста Мейса», 2007 рік. Документальний фільм. Автор сценарію – Ігор Каблак, режисер Наталія Сущева

4. “Живі”, 2008 р. Автор ідеї фільму Президент України Віктор Ющенко. Режисер – Сергій Буковський.

5. «Великий злам» з циклу«Невідома Україна», 1993 рік. Автор сценарію і режисер – Сергій Лисенко

6. «Ой горе, це ж гості до мене», 1989 рік. Документальний фільм. Автори сценарію – Павло Фаренюк, Олександр Коваль, Федір Зубанич, режисер – Павло Фаренюк

7. “Жити заборонено”, “Голодомор: технологія геноциду“, 2006-2007 рр. Режисер – Віктор Дерюгін.

Через дев’ять десятиліть після Голодомору-геноциду проти українців знову застосовують методи геноциду. Майже дев’ять місяців повномасштабної війни засвідчили: здійснюючи вторгнення, Росія має на меті знищити українську націю як таку. Знищити українську ідентичність, культуру, мову. Для цього окупанти вбивають і депортують українців, руйнують міста, спалюють українські книжки

"Пам'ятаємо. Єднаємося. Переможемо."